Читати книгу - "Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст."

І смуток нісся від далеких ріль,

Котився ген над згаслими ланами

Та опинявся на верхах топіль…

Сонце давно вже вснуло над лісами,

Тонули в млі верхів’я синіх гір,

І якась туга мріла понад нами…

Туга, що душі рвала ген до зір

В далекий світ розмріяння, спокою,

В манячий безмір – в незнаний простір…

Тихо було. Повільною ходою

Сходила ніч. Від лісу сумно плив

Посвист вітрів, що скаргою сумною

Вдирався в грудь, – а з-понад зжовклих нив

Йшов зимний шум і шепоту словами

Твою розмрійну білу скронь пестив.

Чи тямиш ти хвилину обезтями,

Молитву душ – без звуків та без слів,

І тиху ніч з дрижучими звіздами?

А в ній відлетну пісню журавлів,

Як линули над нами в тій годині,

Чи тямиш?… Гей, минуло стільки днів!..

А прецінь, ще в моїй душі і нині

В томлячу хвилю поворотних снів

Будяться тихі звуки лебедині —

Се та відлетна пісня журавлів…

МІСЯЧНА СОНАТА

Часом, як смерк розстелить сірі крила

І довгі тіні стануть западати,

Ти в дім приходиш, моя ясна, біла —

І крізь самотні тихо йдеш кімнати.

Віє від тебе запах рож весняних,

Що заквітчали скронь твою дугою;

Ідеш до мене, а в очах коханих

Тремтить жалоба срібною росою…

Мовчки сідаєш поруч мого ложа,

Топиш у мені добрі, тихі очі,

На твоїх грудях гасне біла рожа,

Сповита в чари місячної ночі…

Чи знову кличеш у світи забуті

На стрічу сонцю – сонцю золотому?…

Звідки ж той безмір смутку в кождій нуті,

Смутку, неначе шуми, що їх віє

Вечірній вітер понад сонне море?…

І знов на струни, що покрились ржою,

Кладеш легонько свої білі руки,

І чути пісню…

Люблю тебе! Все тужу за тобою…

В тобі відбився сум землі моєї,

В тобі відбились зорі світла грою

І сонця скін в скривавленій киреї…

Люблю тебе, як ранній сміх природи,

Як даль степів, завіяних снігами,

Люблю тебе, як небо в час негоди,

Люблю тебе…

І так усе, як смерк розстелить крила,

І сірі тіні стануть западати —

Ти в дім приходиш, моя ясна, біла,

Крізь опустілі тихо йдеш кімнати,

Мовчки сідаєш поруч мого ложа,

З усміхом дивишся у мої очі,

На твоїх грудях гасне біла рожа,

Сповита в чари місячної ночі…

І ВЖЕ В ПРОВАЛЛІ

І вже в проваллі тім плачу, дівчино,

Не підем стежкою одною,

Ніколи та ніколи…

Мов два човни, розігнані судьбою,

Мов збите листя, що вітри по полю

Женуть далеко, далеко світами —

Минулись ми. І ти пішла шляхами,

Де вічно рожі красніють пахучі,

Де вічно небо синіє прозоре;

Переді мною осінь, бурі, тучі

І чорна ніч, страшна, як людське горе.

В ридван життя тобі любов і врода

Невільниками запряглись

І в прогони ідуть із леготом весняним.

Мене розпука, жаль, життя негода

Несуть безпуттям болотняним,

А небо чорні думи залягли…

Я долом йду, а ти летиш горою…

І вже у тім проваллі сліз, дівчино,

Не підем стежкою одною,

Ніколи вже, ніколи…

Зате колись, потомлені плавбою,

У пізній вечір у прибою станем

При тихих берегах острова,

Де супокій вколише нас на цвіти,

Де незглубима тишина гробова

Над нами кипарисом ме шуміти.

І біла вільха розпне сумні віти,

Де в затишші хрест камінний біліє

Там допливем, моя ти безнадіє!..

Там і сльозу за нашим світом зроним

І тихо голову утомлену приклоним

На віки, вже на віки…

Над нами кипарис буде шуміти,

І біла вільха розпне свої віти…

Може, колись, в ніч місячну, чудову,

Як світло злине на могили,

Ми плити повідвалюєм гробові —

І в місяцевих блесків срібній хвили

Зійдемося таємні і повійні,

Засвітні тіни тихі, супокійні.

Життя нове відчинить нам повіки…

І блідий місяць зв’яже наші руки,

Тополя своїм шумом нас звінчає —

На віки, вже на віки…

Я КЛОНИВСЯ ТОБІ…

Я клонився тобі, блідолиця розпусто,

Як на серце ліг сум і важкий біль життя…

Як ридала душа, бо в душі було пусто, —

Я клонився тобі, блідолиця розпусто,

Шукав в тебе хвилин забуття!

А ти брала мене. В рамена білі брала

Запалити уста на розкоші і страсть;

Ти у грудях моїх сто іскор роздувала

І так палко мене ув обіймах тримала,

Брала силу і волю, і власть…

І клонивсь я тобі у житейській завії —

І усе, все тобі я у жертві складав:

Молоду мою кров, мою душу і мрії,

Все, з чим йшов я у шум життєвої завії,

Я в огонь твій на попіл метав…

І не жаль мені днесь, що у тому розгоні

Мене буря несла у невідому даль,

Хоч не раз я мої окривавив долоні,

Я на бурю поклавсь в моїм першім розгоні —

І не жаль мені нині, не жаль!

ВИНА, ДІВЧИНО!

Вина, вина, дівчино,

червоного, як кров!

Хай вип’ю за минуле,

за молодість, любов,

За мрії, що погасли

від холоду життя —

На вічний вип’ю